Сталий розвиток: гарна казка чи досяжна реальність?

Від редакції

Останнім часом багато українців можуть помітити, що вони дедалі частіше почали натрапляти на таке словосполучення, як «сталий розвиток». Це закономірний результат глобалізації та цифровізації світу, і Україна, з певними застереженнями, не залишається осторонь цих процесів. Що ж у себе включає ця концепція, і як реалізуються цілі сталого розвитку в країнах світу — про це у статті.

Поступово ми, українці, перестаємо ідентифікувати себе з уламком радянської імперії та створюємо власний дискурс, долучаючись до світових інформаційних потоків. Отримавши суверенітет, ми не просто здобули політичну незалежність, а й закріпили здатність виключно самостійно трансформувати себе як політичну спільноту, та все те, що пов’язано з її існуванням. Перш за все це отримує вияв у просторовому вираженні.

Саме тоді, коли вперше це питання було поставлено конкретною політичною спільнотою, по суті і виникла концепція сталого розвитку. Тобто у 80-х рр. ХХ ст. Одразу слід наголосити на тому, що в науковому та політичному дискурсі фігурують два поняття: «sustainable development» та «sustainable growth». Перше — розвиток, який відповідає потребам сьогодення, без шкоди для здатності майбутніх поколінь задовольняти власні потреби. Простою мовою — люди мають користуватися своїм простором так, щоб не проїсти майбутнє своїх дітей. Слово «проїсти» варто розуміти як у буквальному, так і в переносному (діяльнісному) сенсі. Друге — таке зростання окремої компанії або економіки в цілому за якого вона розвивається без створення певних проблем (збільшення обсягу боргу, як приклад). Тобто мається на увазі запас/межа безпроблемного розвитку (в ідеальних умовах).

Люди не можуть на 100 % запрограмувати свої дії і прорахувати їхні наслідки

Нас цікавить саме перше поняття. На перший погляд, все зрозуміло — потрібно жити так, щоб після тебе ще змогли жити, маючи змогу користуватися тим же простором (хоч і, очевидно, видозміненим). Водночас, мабуть, немає складнішого завдання, щоб усвідомити, як цього досягти. Чому так? По-перше, як уже було зазначено раніше, світ все більше глобалізується, поняття суверенітету стає розмитим, оскільки стирається міжнародно-правовими рамками. Те саме відбувається і з просторовим існуванням конкретної політичної спільноти — вона втрачає абсолютне і виключне право одноосібно формувати своє середовище. Фактично, за умовного збереження локальних просторів політичних спільнот, ми маємо говорити про утворення єдиного глобального простору на якому проживає Людство в цілому. По-друге, соціальними та поведінковими науками було доведено, що людина не є гіперраціональною істотою, а отже — ми не можемо 100 % запрограмувати свої дії, а тим паче — достеменно прорахувати їхні наслідки.

Концепція сталого розвитку сформувалася, коли світ пережив потужну енергетичну кризу та перевиробництво нафти, відбувся Європейський круглий стіл промисловців та в цілому посилилися євроінтеграційні процеси, сталася Чорнобильська трагедія і фактично остаточно зазнала краху теорія модернізації. І, найголовніше, на міжнародну авансцену виходить новий ряд глобальних проблем — екологічні. Якщо згадати тодішній науково-технічний розвиток, людина перейшла від відкриття істини до її продукування. Сталий розвиток саме про це. Щоправда, ця концепція за своєю суттю і змістом — європоцентрична.

Як відомо, на рівні ООН в 2015 р. було опубліковано документ з назвою «Перетворення нашого світу: порядок денний в області сталого розвитку на період до 2030 року». Він замінив собою попередню програму «Цілі розвитку тисячоліття», котра діяла з 2000 по 2015 рік. Було розширено перелік цілей та конкретних кроків для їхньої реалізації — з 8 і 21 до 17 і 169 відповідно. Для фіксації досягнень розроблено SDG Index, який в агрегованому стані демонстрував рух тієї чи іншої країни (політичної спільноти) до реалізації цілей сталого розвитку. Далі наведені підрахунки 6-річних індексів щодо перших 20 держав. Варто зауважити, що перший індекс у 2015 році загалом розраховувався лише по 34 країнах, тоді як у 2016-му — по 149, 2017-му — по 157, 2018-му — 156, 2019-му — 162, 2020-му — 166.

Отже, перша 20-ка держав щороку практично не змінювалася. Лише декілька з них випадали з рейтингу, поступаючись місцем таким країнам, як Хорватія, Білорусь та Південна Корея. Здебільшого у цьому контексті цікавими є різкі переміщення по списку таких країн як Швейцарія, Словенія та Чехія. З певними застереженнями (щорічні трансформації у методології розрахунку), саме Південну Корею, Хорватію, Словенію та Чехію можна назвати успішними прикладами нарощення здобутків у царині сталого розвитку в таборі розвинених країн.

Композиція щорічних двадцяток не викликає жодного подиву — в них немає країн Африки, Латинської Америки та Океанії (неєвропейського походження). В принципі, якщо підрахувати, то можна зрозуміти, що вони практично повністю складаються з держав — представниць західної цивілізації. Їхні позиції, порівняно з африканськими та латиноамериканськими країнами, очевидні — різниця в стартових умовах при оцінюванні стану справ по реалізації цілей сталого розвитку. Більшість із країн Заходу на момент прийняття документа або не мали заявлених проблем (наприклад, голод), або проблема була незначною.

Також щороку практично не змінюються аутсайдери. Це такі країни, як Центральноафриканська Республіка, Чад, Конго, Нігерія, Мадагаскар, Сьєрра-Леоне і т. ін. Але некоректно вважати, що вони тупцюють на місці. Наприклад, цього року в Нігерії остаточно здолали поліомієліт, а в Конго розширюють програму щеплення дітей від кору. Своєю чергою, витрати з держбюджету Сьєрра-Леоне на медицину сягають 13,4 % від номінального ВВП (4-те місце у світі). Це все яскравий приклад того, як в низці країн Африки напрацьовуються відчутні здобутки у напрямку цілі 3 «Міцне здоров’я і благополуччя». А ось такі африканські середняки, як Руанда, ПАР та Намібія можуть похизуватися суттєвими успіхами у боротьбі з гендерною дискримінацією. Наприклад, до складу депутатського корпусу нижньої палати парламенту Руанди входять 61,3 % жінок, ПАР — 46,4 %, а в Намібії — 43,3 %. До слова, в Україні — лише 20,8 %.

Ситуація з повільним просуванням низки африканських, азійських та латиноамериканських країн у рейтингу реалізації цілей та задач сталого розвитку полягає в тому, що вони оцінюються з позиції європейського базису. Схематично, вочевидь, позитивний ефект від загальної вакцинації від кору в будь-якій країні ЄС нижчий, ніж на Мадагаскарі чи в Конго. Оскільки, навіть незважаючи на незначні спалахи цього захворювання в окремих країнах Європи, на континенті про нього здебільшого забули. На відміну від Африки, де в деяких державах кір є серйозною проблемою та подекуди стихійним лихом. Те саме стосується розгортання освітніх програм, коли в Ефіопії, Бангладеш чи Тувалу суттєво збільшується кількість населення, яка вміє читати, писати та виконувати елементарні математичні дії.

Навіть на прикладі розвинених країн, які, здавалося б, досягають певних меж у реалізації тієї чи іншої цілі, ми побачили успіх концепції сталого розвитку. Очевидними, але часто не відображеними є здобутки низки країн Африки, Азії та Латинської Америки. Сталий розвиток — це не казка, це напрям, яким має йти Людство в умовах глобального світу та спільної відповідальності. Щоправда, ми повинні визнати і прийняти факт того, що одні політичні спільноти мають вищий економічний та науково-технічний фундамент, а інші — дещо або значно слабший. А отже — й різні можливості до ставлення й управління конкретним простором. Тому фіксація реалізації цілей сталого розвитку (а де в чому і саме формулювання цілей сталого розвитку) повинна ґрунтуватися на логічно обумовленій диференціації. Інакше ми повторимо помилку, яка мала місце в 70–80 рр. ХХ ст., коли спроби механічно перенести політичні та економічні інститути західних країн на деколонізований світ зазнали краху.